Статті

ПРО МОВУ ОДЕСИТІВ І НЕ ТІЛЬКИ

Були часи набагато страшніші,

Але ганебніших ще не було.

Петро Осадчук

За сотні літ своєї історичної пам’яті людство аж тепер упевнилося в тому, що: 1) Народ живе доти, поки живе його мова. Приклад: євреї, цигани; 2) мова творить і береже державу. Приклад: чотириста з гаком років чехи жили під німцями, рідну мову майже забули, держави не мали. Але варто було цій мові одродитись, — постала й держава. Та ще й така, що німцям у ній не лишилося місця, і вони мусили в масовому порядку вибиратися поза її межі. Висновок Лесі Українки: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію».

Наша держава, на жаль, дуже непослідовна в обороні своєї мови, тож чого тільки не виробляють у ній ті, хто сьогодні намагається на Богом даній нам УКРАЇНСЬКІЙ землі будувати русский мир!

Одні з усяких можливих трибун, а часом геть не з трибун, а на звичайних збіговиськах чи посиденьках пускають сльозу: мовляв, як тяжко кривдять їх у нєзалєжной Українє: обзивають національною меншиною, силоміць українізують кіно-телетитрами, мучать дітей зайвими уроками української мови…

Другі (чи не з тих, що спровокували ліквідацію записів про національність у наших паспортах?) радять українцям, які вже зневажили рідну мову, начхати ще й на рідних батьків, дідів і весь свій рід та записатися в росіяни під час найближчого  перепису населення.  От коли,  обіцяють, настане в Україні справжній інтернаціоналізм!

Чи не такий, дозволимо собі запитати, як отой, що його навіть ясне око письменника Івана Дзюби не змогло відрізнити від русифікації? Це — раз. А друге: чи не варто прислухатись до поради польського сатирика Ю. Тувіма. — Навіть коли перескочиш, не кажи «гоп!» Спершу подивись, у що вскочив! Бо ж сьогодні світом гуляє думка, мовляв, годі вже росіянам корчити із себе слов’ян — час до рідної країни Моксель повертатися. А там — надвоє бабця ворожила: може, перекинчикам ТУДИ ліпше здасться видиратися ЗВІДТИ?..

Треті, як-от зграї запорожан1, миколаївців та ще когось вирішили позапроваджувати на своїх хуторах мови регіональні. І не придумали нічого іншого, як запросити на ці ролі мову одну — російську. Еге ж! Тільки забули поспитатися: чи ж погодиться вєлікій і могучій на хуторянські масштаби?

Одесити склали описаним ламентаціям оцінку категоричну: «Драчкі на словах за государствєнний язик мєжнаціонального общєнія», — і заходилися боротися «дєлом»: подерли простирала на широченькі бинди, понаписували чорним по білому: «Мы говорим по-русски!» — і рушили гамузом по вулицях, до базарів та Думської площі. «Единственный их недостаток — просто не можемо не зацитувати тут Аркадія Аверченка — это то, что они не умеют (підкреслення — Г.О.) говорить по-русски, но так как они разговаривают больше руками, этот недостаток не так бросается в глаза».

Тривали  ці  походеньки десь  із місяць-півтора,  а далі розсоталися. Набридло,  мабуть, їх учасникам  прикидатися  нещасними, яким  в  Одесі просто проходу нє дают с етой украінской мовой, тоді як насправді в жодній конторі, в жодній установі (від найсоліднішої до найдрібнішої), у жодному навчальному закладі (від найвищого до початкового, за незначними винятками) українського слова не почуєш. Нема його в нашому благословенному місті практично ніде, тож до чого цей галас? Щоб люди сміялися?

— Хай сміються, але не з нас! – сказали собі «биндарі» й тихцем порозповзалися.

Але того, хто їм платив та подертими простиралами стелив собі дорогу до крісла міського голови, не так легко збити з пантелику. Не вкипіло з одним — знайдеться щось інше. І на білий світ з давненької вже давнини видобулася та закружляла містом нова балачка:

— Дєржавна — нє дєржавна — вторая — десятая… Мі жівьом в сталіцє Новоросійского края Адєсє! Значіт, язик наш адєскій. І ето вам нє абикак: імєєтся і своя історія, і свой словарь!

Автор цього одеського лексикографічного шедевра — письменник Валерій Смирнов. Кваліфікує свій витвір як полу-толковый словарь. Може, тому полу-, що більшість зібраного в ньому толкования і не потребує? Погляньмо: Гуляют, аж гай шуміт; Забіл клієнту паморокі; Ілі ти дома нє можеш ускочіть в халєпу? Убєрі етот мотлох! Чего ти тєліся — открой форточку! Надибалі цяцьку, как огород копалі, — пара копеек в музєє свєтіт. Насипалі борща… Ти єшьо смєєш свою пельку аткрівать! Сдихалась от мужа. Он баламут, откада я его знаю. Кудою ти в Адєссє ні пойдъош — тудою прямо так і війдєш к мору. Панькаются с ним в больнічкє. Ану отсюда мєлкімі шагамі! (Згадаймо, читачу: «А мій милий іде, дрібненько ступає»).

Годі! Таких прикладів одеської мови можна накидати ще кілька сотень, але й із наведених видно: даремно автор гаяв час на їхнє збирання. Набагато простіше було розгорнути Словник Грінченка чи якийсь інший і саме там, а не по завулках та закапелках поназбирувати того, що одесити продають за СВОЮ мову. А поки Ви, шановний читачу, будете порівнювати словникові реєстри та визначати конкретно, звідки в «одеської» мови ноги ростуть, ми звернемось до історії.

О! Одесити, основна їхня маса — таких, якими вони сьогодні є, — компетентні в цій галузі, як ніхто, і твердження їхні залізні:

—  Пака здесь не біло русскіх, Патьомкіна і Суворова, во всьом етом крає (мається на увазі Північне Причорномор’я) нє біло нічєво!

— Нічого?

— Дікоє полє! І крепость Хаджібєй. Турєцкая. На бєрєгу мора.

— Де ж тоді містилися козацькі ХУТОРИ, що Січ хлібом годували та коней для неї плекали? Де ж були цілі ПРИХАДЖИБЕЙСЬКІ (еге ж, прихаджибейські!) козацькі СЕЛА — Чубаївка, Усатове, Нерубайське, Бугаївка та інші, які тепер стали приодеськими або навіть увійшли в межі міста? Звідки ж тоді до Одеси йшли перші її поселенці — основна трудова і будівельна сила нового міста і порту?

І тут на того, хто зайде в таку балачку, посиплеться, як горох: болгари, греки, молдавани, серби, караїми, арнаути2, німці, французи, поляки, англійці, італійці, іспанці, росіяни… У мові одеситів, б’ють вони себе в груди, сила-силенна слів із мов усіх цих народів!

Щодо слів російських, то так воно, либонь, і є: багато. Можемо додати: ще й дуже! Іноземних в одеській мові, гадаємо, рівно стільки, скільки й у російській.

— А українських? — спитаємо навпростець.

У відповідь на це можна почути тільки роздратоване НЄТ!!!, за яким так і вимальовується імперське не было, нет и не будет.

Але розгорнімо перше (підкреслимо: перше) видання книжки «Старая Одесса» (автор — О. Дерібас, внучатий племінник першого правителя Одеси Йосипа Дерібаса). Там написано: «В первые дни нашего города в нем громче всех раздавалась малорусская речь, и ее не могли заглушить ни французский, ни другие языки первых поселенцев… И эта малорусская речь легла в основу нашего одесского народного языка…».

Довідкова книжка «Вся Одесса» уточнює розповідь автора «Старой Одессы»: «В составе населения преобладали украинцы — трудовой, ремесленный, разнорабочий люд — и русские — администрация, чиновники, служащие многочисленных ведомств и контор». І додає до цього, що в Одесі дедалі більше ставало євреїв. Атож!

Чого українці, діти землі, з діда-прадіда хлібороби та гречкосії — орії, як їх урочисто називає Лев Силенко3, кидали рідні домівки та рушали з торбами до Одеси, зрозуміти можна: вони тікали від закріпачення. Його кайдани саме в цю пору, до кінця зруйнувавши Січ, накидала на вільних людей цариця Катерина II.

Між  рядками.   Пам’ятник  їй  реставрували   в  Одесі  ті,   кому  досі свербить ідея єдинонеділимості — хоч імперської, а хоч совєцької (тут, як не дивно, спадаються навіть прагнення духовенства [московського] і атеїстів-комуністів), а ще — п’ятої колони (вона в Одесі дуже численна й потужна — навіть їздить з десантами в інші міста, щоб учити їх жити).

Та повернімось до теми. Українці тікали до Одеси від покріпачення. Євреї ж ішли до неї зі «смуг осідлості»4 з великою охотою і навіть радістю, бо місто, що мало стати портовим, розгортало перед ними значно ширші перспективи, ніж було крамарювання, шинкарювання, дрібна торгівля та ремісництво по селах і містечках. То тільки євреям-багатіям, промисловцям і купцям у царській Росії дозволялося жити, де їм подобалося, а всі інші мусили задовольнятися найтіснішим сусідством з місцевим населенням, тобто з українцями, та ще й переймати собі їхню мову, щоб хоч якось з оточенням спілкуватися.

Але чим не вабило українців та євреїв місто, яке ще входило до тої горезвісної смуги, а торби за їхніми плечима мали в собі і дещо спільне. І було воно не чим іншим, як українською мовою. Українці несли її до міста як останній скарб із того, що мали Богом даного, євреї — як щось позичене, взяте до тимчасового користування, тож і заходилися передусім свою українську [неабияк «об'євреєну»] мову пристосовувати до панської російської. Вийшла мова одеська. Еге ж, з українською основою, як і говорив Олександр Дерібас та засвідчує словник Б.Грінченка, з єврейським акцентом та з претензією на «праізнашєніє», як показує одеська мовна практика. А що ж тоді з отим «горохом» про німців, англійців та всяких інших шведів? Що ж тоді з постійними балачками про інтернаціоналізм Одеси, сьогоднішні мешканці якої готові назвати в своєму складі хоч марсіянина, аби не українця?

— А нічого! Це тільки на думку автора «полутолкового», іноземців у нашому місті завжди було — хоч греблю гати. Насправді ж, то лише по панських салонах, описуваних у «Старой Одессе», іноземців бувало стільки, скільки й «тубільців», або ще й більше. А коли говорити «за всю Одесу» — портову, трудову, будівельну, ремісничу, торговельну і т.д., то «проти корінного населення іноземців у дореволюційній Одесі налічувалось усього 8 відсотків»5. Хто на кого тут здатен був уплинути?

Так от про мовні впливи. Кажуть, що звук [і] на місці [и] у вимові одеситів (міла нэту, міцца нєчєм; ві нє туда?) — це од греків. Можливо. Тільки на цьому іноземний вплив і вичерпується. Зате український (звук [а] на місці [я] після [р]) сам лізе в очі: Бора прішьол с мора. Так (бỳрА, рАдно, бурАк) кажуть у північних районах Одещини (Любашівському, Ширяївському, Колимському) — так зафіксувалось це й у вимові одеситів. К. Паустовський у повісті «Черное море» розповідає про старих продавців газет, які човгали голодними вулицями Одеси (це був 1921 рік) і вигукували: «Газета «Мрак»!, «Мрак» — газета!» Але письменник недочув. Газетярі казали  не  «мрак»,  а  «морак»  —  так  вимовляли  (а  часом  ще  й  тепер вимовляють) це слово одесити. Останнім биндюжником в Одесі, твердить В. Смирнов, був Фєдя ТрАпочка.

Те, що народжувалося в процесі «начіплювання» на українську основу неукраїнських елементів та акцентів, нікого в Одесі особливо не дивувало — сприймалося за норму, бо яких тільки акцентів та чудернацьких синтаксичних конструкцій тут не гуляло! Зафіксувалося це й у літературі. Скажімо, прізвище свого персонажа Цудєчкіс І. Бабель міг вигадати. А от те, як цей єврей заколисує малого Давидка: «А-а, люлі, усєм дєткам дулі, а Давідкє калачі, шьоп спал удєнь і вночі», — міг тільки почути.

Або ось читаємо в «Одесских рассказах» Аркадія Аверченка діалог двох маклерів:

— Почему твоего продавца фамилия Огурцов?

— Потому, что он Огурцов. А разве что?

Такі «дива» смішили неодеситів і легко «продавалися». Особливо в Росію, де завжди полюбляли глузувати з хахлоф і жідоф. Дехто з наших земляків збив собі на цьому досить солідний літературний капітал…

Між рядками. Доля мови одеситів — не євреїв, а самих українців — відома: «Вся історія відносин між Москвою та Україною… є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації» (В. Винниченко).

Щоправда, українцям Одеси неабияк пощастило. По-перше, це місто, відколи й воно, не знало кріпаччини, тобто будувалося, зростало й розвивалося за умов, яких не мало жодне з міст царської Росії, — умов самоврядування; по-друге, воно формувало свої звичаї, стосунки, і традиції під наглядом НЕ тупого, заплішеного, але дуже загребущого російського чиновництва, а під оком таких людей, якими були Йосип де Рібас (Дерібас), що правив нашим краєм ще тоді, коли Одеса й Одесою не звалася; дюк (герцог) Еманюель де Рішельє, який поставив собі мету вибудувати Одесу кращою за його рідний Париж; граф Олександр Ланжерон, що прийшов дюкові на зміну, але додержувався його лінії; Михайло Воронцов, видатний адміністратор, який часом і власних грошей не шкодував задля добра краю. Купив, наприклад, в Англії пароплав, щоб він обслуговував переправу Овідіополь — Аккерман (про це розповідає історик В. Левчук у книжці «Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник»).

В атмосфері працьовитості, шляхетної взаємопошани, твердої відповідальності за доручену справу та поваги до власного слова честі, яку перші правителі Одеси створили навколо себе, складались і основні риси характеру населення молодого міста — відвертість, зичливість, готовність допомогти кожному, хто цього потребує, гостинність, привітність, уміння сприйняти жарт і дотепно відповісти на нього, м’який гумор, що тільки веселить співрозмовника, а не ображає його…

Такими були й одесити-українці? Авжеж, бо вони, якщо вони українці та ще й одесити, і сьогодні такі. Але тут треба додати ще одне: українці, на відміну од євреїв, мало празнували москалів (як, зрештою, всі козаки не зі старшини!), і російської (московської) мови переймати не квапились. Навпаки, твердо трималися свого, чим викликали повагу оточення і навіть подибували підтримку одеситів-росіян. Ясна річ, не чиновників окупаційно-імперського спрямування, не підпорядкованого земним царям православного духовенства, що чи не найпершим своїм обов’язком вважало обрусєніє. На боці українців Одеси виступала її передова інтелігенція. Це видно хоч би з публікацій місцевої періодики.

Та спершу кілька слів про саму цю періодику. Одесити страшенно задаються тим, що першою газетою в їхньому місті була газета французька. І хоч була вона малою-невеличкою (її назва — «Messager Іe La Russia mеridionale ou feuille commerciale», — займала чи не двадцяту частину всієї газетної площі), але ж (і ето вам нєабикак!) — французька! Друкувала ціни на хліб, повідомляла про відплиття та прибуття суден, давала дещицю хроніки з життя вищого товариства. Призначалася геть не для одеситів, а для негоціантів з Франції, що повтікали од революції в своїй країні до Росії, як, зрештою, вчинив і сам Рішельє. Минули доба якобінства, доба Наполеона — не стало й французької газети в Одесі: її читачі й передплатники повернулись додому. Та залишився приклад власної — міської, місцевої, можна сказати, домашньої — газети…

Справжнім патріархом такої домашньої преси в Одесі і в тій частині України, що підлягала царській Росії, став «Одесский вестник» (виходив із січня 1827 р. по січень 1894 p.). Він якоюсь мірою і обслуговував духовні й культурні потреби одеських українців: знайомив з творами Гулака-Артемовського, Котляревського, Шевченка, а головне — послідовно доводив, що малорусский язык богат, выразителен и вполне самостоятельный6.

Між рядками. «Одесский вестник», що виходить у нашому місті сьогодні, чванькувато іменує себе спадкоємцем того, що про нього ми розповідаємо читачам. Тільки який же з нього спадкоємець, як він не хоче переймати колишнього благородного ставлення до українства в Одесі?

Додержувались думки свого родоначальника й інші газети тодішньої Одеси. Вони були різноспрямовані, неспівзвучні і навіть полярні в оцінці кардинальних проблем буття, але у ставленні до української частини одеського населення показали себе толерантними. Ба, навіть більше — доброзичливими та по-журналістському солідарними зі своїм «патріархом». А він, тимчасом (1892 p.), розробив програму української газети і навіть назву їй придумав — «Землероб».

Ясна річ, таку програму імперська влада задушила на пні. Але ідеї самостійності української мови, її осібності, окремішності в умовах фронтального обрусєнія заглушити не змогла. Вона, ця ідея, знайшла собі ґрунт навіть у добре пильнованих на відданість самодержавству наукових колах Новоросійського (читай: Одеського) університету. Його науковий працівник М. Красуський, провадячи широкі дослідження з порівняльного мовознавства, дійшов висновку, що: 1) Малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого (підкреслення — Г.О.) старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских; 2) Колыбелью арийских племен не была Средняя Азия, но так называемая Сарматская равнина, или Славянская; 3) Малороссийский — это язык коренной и поэтому все славянские племена его понимают. Так, Поляк, Словак, Чех, Серб и проч. легче понимают Малоросса, нежели Великоросса.

Те, звідки взято ці висновки, має назву «Древность малороссийскаго языка» і є, як сказано в авторському поясненні, кратким извлечением из обширнаго труда, подготовленного к печати на польском языке.

Чи десь побачив світ цей «Труд», невідомо. А реферат вийшов 1880 року в Одесі. Цитуючи його, ми дозволили собі висновки М. Красуського пронумерувати (для чіткішого викладу), хоч узято їх з різних сторінок «извлечения», а також дозволяємо собі додати після слова «Великоросса» своє речення, заґрунтоване на сучасних спостереженнях: «Зате Великорос, хоч на кожному кроці присягається, що він — слов’янин та ще й неабиякий, а старший брат українця, не може (чи не хоче?) зрозуміти молодшого без перекладача. Не кажучи вже про те, щоб вільно заговорити українською, як українець російською, хоч живе й пасеться в Україні вже багато-багато літ (це бачимо на прикладі мови нашого прем’єра)».

Отже, извлечение у світ вийшло. Але розголосу не мало жодного. Що сталося це в царській Росії, зрозуміти можна: там не крилися з думкою, що української мови як такої не было, нет и быть не может. А чого «Древность малороссийского языка» замовчувано (точніше, просто на безрік поховано у «спецхранах») за радянських часів? Адже української мови як такої ніхто вже, здається, не заперечував і не забороняв?..

Між рядками. М. Красуський, як випливає з описаного извлечения, не був прихильником України як поляк, але як людина, вихована на засадах 10 Заповідей, не підлаштовував наслідків своїх досліджень до власних смаків. На відміну од сучасних одеських «інтелігентів», що зросли на «кодексі будівника комунізму». Вони підло (і без найменших докорів сумління!) викреслили з другого видання «Старой Одессы» слова О. Дерібаса про українську мову.

А ми, повертаючись до теми, пропонуємо один з багатьох прикладів древности малорусского языка: латина — ліга (зв’язок, з’єднання, прив’язь); українська мова — налигач (прив’язь, мотузок для прив’язування худоби за роги).

Красуський вважав українське слово в цій порівнюваній парі (ліга – налигач) старшим. І не помилився. Відкриття Трипільської культури (1912 р.) підтвердило це. І відкриття не десь, а саме на Сарматській (Слов’янській) рівнині, де й лежить наша Батьківщина!

Найцікавішим у замовчуванні описаної роботи є те, що мотиви цього замовчування і в царської, і в совєцької імперії були однакові. Неоднаковим був лише словесний антураж. Та й то лише до певної міри. Бо важко помітити особливо чітку смислову різницю між твердженнями:

а) рос. єдінонєдєлімость — рад. єдіная общность;

б) рос. третій Рім — рад. трієдінство славянскіх народоф (+ старшій брат).

Та повернімось до розповіді про не прибиту кріпаччиною Одесу, де ще жили відголоски європейських традицій. Було так: якщо не щастило запровадити в нашому місті української преси, видавці давали місце українському слову в російських газетах, а 1893 року придбали ще й право на випуск журналу «По морю и суше», що виходив перед цим у Києві. Коли його літературно-художній відділ очолив відомий лексикограф М.Ф. Комаров, на сторінках цього видання побачили світ твори Б. Грінченка, П. Грабовського, А. Тесленка, С. Єфремова, М. Коцюбинського, А. Кримського, О. Пчілки та інших. Наприкінці 1897 року цензура закрила тижневик. Слідом за ним полягли і «Жизнь Юга», де публікувалися твори І. Франка, та «Южные записки», учасником яких виступала Леся Українка.

Зате невдовзі почали виходити нові літературні альманахи: «З-над хмар і долин» (1903, укладач — поет М. Вороний), «Багаття» (1905, укладач — письменник І. Липа), «Вінок Шевченкові з віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (1912, укладач — той-таки М. Комаров), «Степ» (укладач — літературознавець А. Ніковський).

Як бачимо, всупереч усім царським заборонам та репресіям, українське Слово в Одесі жило. І лунало навіть зі сцени. В роки, коли в інших містах український театр не мав публіки, в Одесі, де, як писав О. Пушкін:

Там все Европой дышит, веет,

Все блещет югом и пестреет

Разнообразностью живой, —

умови складалися так, що сюди систематично (починаючи з 1871 p.) їздили на гастролі і довгенько гостювали тут зі своїми театральними трупами корифеї української сцени М. Кропивницький, М. Заньковецька, брати Тобілевичі. На їхні спектаклі ходило не тільки українське, а й інше населення багатомовного портового міста. «Єдність, цілісність, згуртованість людності старої Одеси – міф, легенда, придумана заднім числом… Безліч незаперечних і переконливих фактів засвідчує інше: надзвичайну розмежованість етнічних, станових, професійних і навіть територіальних одеських громад і громадок. А театр був особливим соціальним місцем, де багато які з них дотикалися одна одної або й змикалися між собою»7. Найбільше це стосується до театру Українського, якого не цуралася тодішня передова російська інтелігенція. Не те, що сьогоднішня, – совєцького виробництва. Їй до передової – як до Києва пішки, то ж і кривиться: нє панімаєм етой мови.

А ще подужчали українські голоси в Одесі на початку XX століття, коли тут на хвилях революційних подій (1905 p.) стала фактом українського культурного життя організація «Просвіти». Ініціаторами створення цього товариства були згадуваний уже М.Ф. Комаров, що як правник, адвокат, нотаріус мав зв’язки з багатьма українськими громадами; С.П. Шелухін, юрист, який згодом став міністром внутрішніх справ УНР; І.П. Липа, лікар, письменник, що давав приміщення у власному будинку для засідань товариства, а за часів Центральної ради був українським комісаром в Одесі; І.М. Луценко, згодом член Центральної ради; М.Є. Слабченко, студент Новоросійського університету, згодом відомий історик, репресований 1930 року — за участь в СВУ(Спілка визволення України); А.В. Ніковський, мовознавець, журналіст, громадський діяч, згодом міністр закордонних справ в уряді УНР, теж випускник Новоросійського університету.

Лише протягом перших восьми місяців діяльності «Просвіти» її літературні вечори, вистави за п’єсами Б. Грінченка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, лекції з історії України, виступи самоорганізованого хору тощо відвідали 7500 чоловік, якщо не брати до уваги учасників масових гулянь.8

На цьому піднесенні виникли вже й суто українські газети. Це були: «Народня справа» і «Вісті». Мали в своїх програмах виступи за «правду на землі і краще майбутнє українського народу, за рівні права всіх пригноблених народів Росії, за широке самоврядування в місцевому житті». Перша вийшла один раз, друга — чотири. Та на тому й край. Бо, як згодом писав І. Бабель, «В Одессе была очень самодовольная буржуазия и очень черносотенная городская дума», а М. Грушевський (теж багато-багато років по тому) уточнював: Російська демократія завжди закінчувалася там, де починалось українське національне питання.

На початок XX століття Одеса стала другим — після Петербурга — портом Російської імперії, вросла в мережу всеросійських залізниць, налічувала 486 промислових підприємств. Пропорційно зростало й населення. При цьому поповнювались лави одеситів здебільшого росіянами і євреями, тож невдовзі Одеса у складі свого населення серед усіх великих міст України мала найменший відсоток українців. І все ж, як зазначав наш земляк, видатний сіоністський діяч В. Жаботинський, «Одеса… не була російською, особливо якщо взяти до уваги те, що половина так званих росіян9 були насправді українцями, людьми настільки відмінними од росіян, як американці від британців або англійці від ірландців».

Відмінність і  висунула на кін  культурного життя  міста  потребу в російсько-українських словниках. Першим відгукнувся на неї Ф. Піскунов, видавши 1873 року «Словницю украінськоі (або Юговоі-Руськоі) мови». Вдалим цей посібник назвати важко. В кожному разі Б. Грінченко, вкладаючи Словарь української мови, визнав за краще твором Ф. Піскунова не користатися.

Зате досить високу оцінку Грінченко склав Російсько-українському словникові Уманця і А. Спілки, що почав виходити 1893 року і закінчився друком 1898 року ві Львові; складався з чотирьох томів. Перевидавався 1923 року в Берліні та 1925-го в Харкові (ДВУ). Ліг в основу Російсько-українського словника (вкладачі С. Іваницький і Ф. Шумлянський), що вийшов 1918 року «в час боротьби за Українську державу, в якій, згідно з європейською традицією державотворення, мова титульної нації мала стати головним чинником національної консолідації»10.

Уманець — псевдонім відомого вже нам М.Ф. Комарова, який 1907 року був головою «Просвіти» в Одесі і підготував до одного з її історичних засідань реферат «Козацтво перед Хмельниччиною», що набув особливого розголосу в місті; того ж таки М.Ф. Комарова — упорядника Збірки малоруських приказок, прислів’їв, примовок, загадок і замовлянь (1890 p.), нарешті, М.Ф. Комарова — доброго приятеля родини Косачів, який завжди гостив у себе Лесю Українку, як вона приїздила в Одесу на лікування.

Спілка — гуртовий псевдонім кількох одеських і неодеських співавторів М.Ф. Комарова (до цього гурту належали Є. Чикаленко, О. Пчілка та інші).

А що таке А? Це — псевдонім самої Одеси («Адес» — так називали наше місто чумаки. Або навіть «Гадес», якщо вони були родом з Південного Поділля, де до початкових голосних дуже часто додається «г»: Гумань (Умань), гочі (очі), баба Гадка [від Ада]). Одеса такої вимови, на відміну від описаного вище а замість я після р, не засвоїла.

Ще кілька слів про періодику в Одесі. Літопис її — вже української, регулярної — починається, по суті, аж після повалення самодержавства. Починається з тижневика «Українське слово», що його заснував Іван Липа в березні 1917 р. Дванадцять випусків (останній вийшов у жовтні) на своїх 16-ти сторінках фіксували потяг трудящих до кардинального оновлення політичного, економічного, культурного життя; знайомили читачів з нарисами Юрія Липи (сина І.Липи. Теж лікаря і теж письменника. Він, як тепер відомо, віддав життя за Україну в загонах У ПА); з публіцистикою С.П. Шелухіна і М.Є. Слабченка; з культурологічними оглядами B.C. Василька, який згодом став режисером театру, що сьогодні пишається його ім’ям.

Між рядками. Очевидно, саме за те, що Іван і Юрій Липи зробили такий значний внесок в українську історію Одеси, сучасна влада цього міста вилучила їхні імена з назви вулиці, де жили і працювали на благо України поіменовані діячі.

Наступного,  1918 року почала виходити щоденна українська газета «Вільне життя». Провадив її, обстоюючи ідею непідлеглості української держави, відомий просвітянин М.Є. Слабченко (31.ІІІ — 10.IX 1918 р. 128 номерів). Такого самого напрямку додержувалися й «Нові шляхи» (24.III — 23.IV 1919 р. 23 номери). Обидві за радянських часів потрапили до найглухіших закамарків «спецхрану», як і «Боротьба» — орган губкому Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів), що виходила з 1.V по 16.VIII 1919 p. (89 номерів) і друкувала вірші раннього П. Тичини, твори В. Чумака, Г. Косинки, Д. Загула, В. Кобилянського, М. Жука.

Підсумовуючи сказане, без перебільшення можна твердити, що в період національного відродження, який настав після громадянської війни (його називали українізацією), Одеса ввійшла у всеозброєнні і спокійно. У всеозброєнні, бо мала вже в своєму арсеналі кілька солідних словників, з допомогою яких могла подолати наслідки шкільної освіти (вона, як відомо, ще з початкової була тільки російською), та спиралася на цілий масив української літературної класики, кращі зразки якої сягали вершин світового письменства; спокійно, бо те, що найдужче ненавиділо все українське в Одесі та всіляко нищило його, вивтікало з неї разом з іншими уламками імперії, а те, що полишалося, — принишкло і подекуди навіть почало перефарбовуватись.

Тому потомки перших будівників і трударів нашого міста, діставши, нарешті, змогу повернутися, сказати б, до самих себе, заходилися передусім «приладнувати» свою мову, якої тепер уже ніхто не забороняв, до вимог часу і прогресу. Першим об’єктом такого «приладнування» став одеський трамвай. Треба сказати, що цей вид міського транспорту використовували свого часу не лише для перевезення пасажирів. Чимало бігало по рейках і спеціальних платформ, що доправляли вантажі в різні кінці міста. Наприклад, ящики з вином від заводів на Пролетарському (тепер Французькому) бульварі до станції Одеса-Товарна; зерно від хлібних гамазеїв до порту. Сьогодні такі платформи дуже-дуже рідко, а все ж іноді вигулькують на трамвайних коліях. Одесити — давні, корінні, хоч тепер уже й «русскоязычные», називають їх тільки українським словом – ВАНТАЖНІ. І це їх відрізняє від одеситів некорінних.

А коли без жартів, то Одеса в справі українізації аж ніяк не пасла задніх. Саме тут у цю пору побачила світ ціла низка (і не яких-небудь, а — термінологічних!) словників, про потребу в яких криком кричали як економіка, так і культура, наука, шкільництво, — зрештою, все, що вижило в добу воєнного комунізму і тепер працювало, вчилось і прагнуло рости і розвиватися. Понадто, Ленін пообіцяв, що в Країні Рад «Не буде ні одного привілею ні для одної нації, ні для однієї мови»11.

Які саме термінологічні словники створено в Одесі? Російсько-український словник з додатками канцелярського словника; Короткий російсько-український словник. Фізика; Російсько-український словничок математичної термінології та фразеології. Алгебра; Українська мова в бухгалтерії та статистиці; Українсько-російський словник газетної мови; Словник бібліотечної термінології…

Докладніше про ці та інші видання розповідає книжка Віктора Кубайчука «Хронологія мовних подій в Україні: Зовнішня історія української мови» — К.: «К.У.С.» 2004. А ми додамо ще кілька слів. Зокрема, про Медичний російсько-український словник, що вийшов в Одесі 1928 року (автор — доктор В.Ф. Кисільов) і не втратив своєї актуальності досі. Тому й потрапив до серії фототипічних перевидань, що їх започаткував у наші часи Інститут   енциклопедичних   досліджень   НАН   України.   Перевидання   це побачило світ у Києві 2008 року. Може стати в пригоді багатьом, хто дбає про «становлення термінологічної системи української мови, її очищення від русизмів, штампів, нехарактерних для її природи форм та зворотів».12

Піку своєї популярності в Одесі досягла в добу українізації Держдрама — так називали в описувану добу музично-драматичний український театр. Маємо цікаве свідчення цієї популярності. На одному з «найбагатолюдніших» підприємств Одеси — джутовій фабриці виникло змагання, призом у якому були квитки до українського театру. «Здав зміну з найвищим виробітком — можеш придбати два квитки». (Адміністрація фабрики одержувала їх за шефськими зв’язками безпосередньо з каси театру; попит на них у місті набагато перевищував пропозицію.)

На 1925 рік театр уже сформував стабільну трупу, яка вписала немало яскравих сторінок в історію українського мистецтва. Це — Г. Юра, Н. Ужвій, П. Нятко, Ю. Шумський і улюблениця одеситів Лідія Мацієвська, яка, на відміну од багатьох інших своїх одноплемінців-євреїв, працювала таки на культуру того народу, серед якого зросла.

У своєму репертуарі театр мав не тільки твори класиків, а й сучасних авторів, зокрема, Івана Микитенка й Миколи Куліша. Саме з п’єси Куліша пішла гуляти фраза, що висміювала «єдинонеділимців», — приличнее быть изнасилованной, чем украинизированной! Живе вона й досі, тільки дещо переформувалася і відбиває вже не побоювання, а ніби мрію «русскоязычных» («русько-язикатих», каже Ліна Костенко) одеських дам.

Славився театр своїми голосами. На його «Запорожця за Дунаєм» ішли охочіше, ніж до оперного, бо тут до голосів додавалася ще й висока акторська майстерність.

Між рядками. Чи не після одвідин Одеси В. Маяковський написав про Україну:

ее мова

величава и проста,

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав…»?

Оця величавість і простота проти штучності й незрозумілості церковнослов’янщини, либонь, і спонукала багатьох православних одеситів вимагати, щоб і з церковних амвонів лунало слово українське. Бо ж, казали, на те і сповнилися апостоли «Духом святим і почали говорити іншими мовами»,13 щоб донести Слово Боже до всіх народів Землі і щоб кожен народ міг звертатися до Бога своєю мовою.

В руслі руху за автокефалію, що розпочався в Україні після повалення самодержавства, вже на кінець 1920 року кілька церковних громад Одеси заявили про своє бажання правити Службу Божу рідною українською мовою, їм передали кілька храмів. Найзначнішим із них був Покровський собор, що став кафедрою єпископа Одеського УАПЦ Юрія Жевченка (тепер на тому місці школа № 119).

Та недовгий вік судився автокефальній церкві в Одесі — лиш до середини 20-х років, коли антирелігійна боротьба в СРСР сягнула апогею, і тисячі й тисячі Домів Божих полягли руїнами. Проте найлютіших репресій зазнала саме УАПЦ (причини стануть зрозумілими нижче). 1930 року її храми порозбивали буквально на друзки по всій республіці, а єпископів, священиків і багатьох парафіян винищили фізично. Просити в Бога милості для України не стало кому…

Між  рядками. Болгарія була під чужою владою не 350 років, як  Україна, а цілих 500, але зберегла свою мову і (головне!) релігію, тож тепер ніхто не поривається будувати на її теренах не її світ…

Процес українізації тим часом тривав, зокрема, в галузі освіти. Але почався він, можна сказати, не за радянської влади. Ще за часів гетьмана Скоропадського (1918 p.), коли щойно створену Академію Наук України очолив учений зі світовим ім’ям В.В. Вернадський, уряд зрозумів: Одеса — головний порт держави і значний промисловий та сільськогосподарський центр. їй не можна без національних кадрів! Тож і виникли інститути політехнічний, сільськогосподарський, борошномельний (тепер Академія харчових технологій).

А першим кроком більшовиків, коли вони прийшли до влади, стала ліквідація університету в Одесі (Ленін не любив навчальних закладів такого типу, вважав їх буржуазними). Протягом 1921 — 1922 pp. на базі його факультетів постали ІНО (інститут народної освіти), інститути медичний і народного господарства.

Не менш рішуче (і це справляє їм честь) більшовики перевели всі сільські школи на навчання українською мовою, готуючись 1925 року зробити початкову освіту обов’язковою. Для дорослих працювали сотні гуртків лікнепу (ліквідації неписьменності) — і теж українською мовою.

За постановою Раднаркому УСРР (1926 p.), державні службовці повинні були або цілком перейти в роботі на українську мову, або піти з посад. На початок 1927 р. 30 секретарів райвиконкомів Одеської області закінчили курси української мови. На цей час в області було українізовано всі сільськогосподарські школи, а в самій Одесі — 2 сільськогосподарські технікуми, і торговельно-промислову школу. До списку українських у місті додалося 3 новозбудованих школи.

На 1932 рік в Одесі та області діяли 543 школи з викладанням національними мовами, тобто 20% від усіх шкіл, що цілком відповідало національному складові регіону.14 Найбільше серед них було німецьких і єврейських.

Німецьких, бо, скажімо, цілий Спартаківський район (тепер його територія — частина району Овідіопольского) складався з сіл, де жили німецькі колоністи, яких закликала сюди ще Катерина II; єврейських, бо, як писав Ісаак Бабель, половину населення (в Одесі — Г.О.) составляли евреи. Щодо половини, то лишимо це на совісті письменника (перевірці не піддається), а що в описувані роки в Одесі був ще й єврейський театр, то це точно. Працював, щоправда, недовго — не довше, ніж єврейські школи, бо, знов-таки, як сказав Бабель, «евреи — это народ, который несколько простых вещей очень хорошо затвердил».

Авжеж! Євреї першими склали ціну більшовицьким обіцянкам про рівність мов і почали віддавати дітей до російських шкіл. Вони першими зміркували, що вища освіта в СРСР як була, так і буде імперською, тобто російською, тож дітям ліпше готуватися до неї саме по школах з цією мовою навчання. А звідки євреї довідалися про зміну курсу? Ходили чутки. Зокрема, про конференцію КП(б)У 12 — 16 травня 1924 p., де лунали голоси за те, що, може, воно й не слід українізувати національні меншини та міський пролетаріат…   Подейкували   також   про   лист   Сталіна   до   Кагановича, тодішнього очільника більшовиків України (1926 p.), з якого сама собою висновувалась думка: українізація триватиме доти, поки партія не виявить її активістів, щоб уже остаточно ліквідувати загрозу українського буржуазного націоналізму на мовному фронті.

Між   рядками. Не   всі   євреї   Одеси   були   аж   такими   мудрими. Траплялись і ті, що до справи українізації поставились дуже відповідально. Свідчення цього: найграмотнішими друкарками в «Чорноморській  комуні» (газета в Одесі була одна, а не кілька, як колись, зате щоденна, і — саме українська) показали себе єврейки; найбільш вправними складачами (згодом лінотипістами) в друкарні, що випускала «Чорноморську комуну», були євреї; найкращими коректорами теж були євреї — поки цієї посади (по багатьох роках ув’язнення) не обійняв С. Караванський (згодом мусив виїхати до Америки, бо — «не треба нам таких розумних»); репутацію цілком вправного перекладача й літературного редактора мала Софа Гітлер (поміняла прізвище на Златкіс), поки до Одеси з Києва не прибув С.П. Ковганюк (щодо нього по редакції гуляв жарт: «Стук-грюк, аби з рук — допоможе Ковганюк»).

А що з мудрими євреями Одеси? Вони — як у воду дивилися: інтелігенцію, що надто переймалася ідеями українізації та справами української культури й літератури, більшовики вистріляли або по тюрмах і таборах порозкидали; до церкви, що запрагла українського Слова, поставились утричі лютіше, ніж до звичайної православної; народ виморили голодом. Та це — тема іншої праці. Тут є лише рація додати:

1933 рік. Відновлено університет. Сьогодні він має титул національного, але ніхто (і не тільки в Одесі) не може сказати, про яку саме національність ідеться. Мова викладання — російська.

1938-й. Наказ Раднаркому про обов’язкове вивчення російської мови (з 3-го класу, згодом стало з 2-го) в усіх неросійських школах.

1939-й. В Одесі почала виходити ще одна партійна газета (вже російська!) — «Большевистское знамя» (згодом «Знамя коммунизма», сьогодні «Юг»).

Були  й  інші заходи,  що показали,  чиє тепер мелеться.  Щоправда, більшовицька імперія української мови як такої вже не заперечувала. Навпаки, навіть підтримувала, але тільки для того, щоб руйнувати її «зсередини», тобто живосилом, особливо на газетних сторінках, уподібнювати до російської, що згодом могло просто нівелювати українську. Розуміла: чия мова — того й держава.

Та українського духу в Одесі це ще не вбило. Лев Славін, що, як і інші одеські євреї, працював на російську культуру, але, на відміну од інших, поваги до народу, на землі якого зріс, не втратив, писав: «На Одессе при всей национальной пестроте ее лежал явственный украинский отпечаток. В крестьянском хлопце, капитане дальнего плавания, в университетском профессоре вдруг проглядывал сохранившийся во всей чистоте тип запорожца из казацкой сечевой вольницы — весь этот сплав удали, юмора, силы, поэзии».

Український дух з Одеси вибила війна. Багато носіїв цього духу — потомків перших поселенців та будівників міста не повернулося з фронтів, багато полягло в славнозвісній обороні, чимало розпорошилось на дорогах евакуації. Зате мало не щодень більшало одеситів нових: прибували демобілізовані  одразу по війні старші (віком і чином — од майора до генерала) офіцери, яким за спеціальним наказом Сталіна дозволяли не повертатись на свою малу батьківщину, а селитись, де завгодно, на просторах великої. (Крім Москви, якщо не йшлося про москвича.) Під забудову їм виділяли землю, на будівництво — державну позику. Тому невдовзі всі більш-менш вільні клапті на Великому Фонтані й Дачі Ковалевського,  навіть по ярках та переярках, позаростали будинками, горóдами, садками, задзвеніли малечими голосами.

— Атєчєствєнний, атєчєствєнний — чукикала знайома полковниця свого третього хлопчика…

Між рядками. В наші дні ці отечественные та їхнє рясне потомство зробили з української Одеси свою Родіну і партію під такою самою назвою і рушають на хахлоф з кастетами і гумовими кийками, коли ті, наприклад, мітингують проти реставрації на тому місці, де колись височіла козацька   церква, пам’ятника Катерині II.

З отечественного контингенту рекрутується і партія комуністів-одеситів, яка сьогодні має в парламенті навіть свого представника. Ця поводиться інакше: десантує свої червонопрапорні загони для провокацій до інших міст.

Але обидві на все українське сичать однаково:

—   Націс-с-сти, фашіс-с-сти… В рус-с-ском городе…

Згодом пункт про землю й позику з наказу випав — нових своїх громадян Одеса мала вже обов’язок селити по квартирах. З’явилася прикмета: у більшості «сталінських» будинків більшість мешканців — полковники у відставці.

Отже, тричі мав рацію Ісаак Бабель, коли свого часу пророкував: «На Руси — гнило и извилисто… Живут там холодно, дикости много. И думается мне: потянутся русские люди на юг, к морю и солнцу».

Потяглися! Та ще й як! Хмарою посунули.

Ні, росіян в Одесі не стало більше, ніж українців (повоєнна відбудова багатьох українців прикликала із сіл), але росіяни (вчорашні командири!) були набагато впевненіші, нахабніші, на все довкола дивилися так, ніби воно належить їм персонально, а місцевий люд має за це ще й дякувати. Аякже! Вони ж освободітєлі, а місцевий люд — «чем занимались на оккупированной фашистами территории!?»

Радянська влада в Україні заохочувала таку тональність. 1946 року підпорядкувала мало  не  всі  вищі  навчальні заклади  УРСР Міністерству освіти СРСР, і вони автоматично перейшли на общепонятный язик викладання. Здавалося б, цього досить, щоб додати обертів маховикові русифікації, бо батьки — не вороги своїм дітям, і повели їх до російських шкіл: легше, мовляв, буде їм у виші чи середній спеціальній школі. Але ні, були ще й арешти і навіть розстріли за «український буржуазний націоналізм». Це — щодо українців. А євреїв звинувачували в «безродном космополитизме», тільки до розстрілів не дійшлося: ініціатор (Сталін) на їхнє щастя помер. Та це — тема не наша. Наша — ось вона: якщо перед війною кожна третя (чи кожна четверта?) школа в Одесі була українська (точніших даних в Управлінні освіти роздобути не пощастило), то на середину минулого століття звичайних українських шкіл у нашому місті не лишилося жодної — були тільки так звані німецька, кілька англійських, французька чи, може, іспанська. А українська мова в російських школах стала необов’язковою.

Проте суть, як кажуть в Одесі, нє здєсь. Суть у тім, що змінилася в Одесі мовна ситуація – змінилася й політична.

Погляньмо на етапи цих змін.

1. В одеській мові: а) Якщо до війни на вулицях нашого міста ще можна було почути фрази, скомпоновані на ґрунті ідишу (мі відєлі вас гулять; встрєтіл вашего папу ідті на работу), то по війні їх не стало — носії ідишу, старі євреї, повмирали; б) якщо до війни переважна більшість єврейського населення Одеси щиро вважала, що говорить російською мовою, хоч насправді говорила українською тільки дещо обєвреєною, що власне й стало основою одеської мови (див. початок цієї статті), то на середину XX століття запанувала в нашому місті винесена з підприємств, будов, парторганізацій шкіл та вишів таки мова російськаодеська лишилася тільки для жартів (наприклад, відоме гасло описуваних часів «Куба — да! Янки — нет!» в редакції «Комсомольської іскри» задля жарту вимовляли Куба-таки да! Янки-таки нет!); в) якщо в одеській мові до війни практично не було матюків (це засвідчує і В. Смирнов), то по війні цією (суто російською керівницькою) стихією буквально затопило наше культурне і по-українському чемне (без мата!) місто.

2. У мовах, з яких складається одеська: а) російського елементу дуже побільшало, бо вже й у «хрущовських» будинках Південно-Західного масиву та «висотках» Таїровського відсоток мешканців, які мають прямих родичів у Росії, став дуже значним. І рік у рік зростав як природним шляхом (діти, внуки, правнуки), так і механічним (наказ Сталіна про надавання жител відставникам там, де їм сподобається [а «подобалося» чомусь найчастіше в Одесі та на півдні Криму], не втрачав чинності аж до настання Незалежності); б) цей російський (з командирськими інтонаціями!) елемент дуже тиснув на український складник одеської мови — так тиснув, що багато одеських українців, як не прикро це визнавати (за державу серце болить!), подалися в «русскоязычные».

І тут починається політика. В одеських трамваях сьогодні можна почути чимало балачок про те, що і влада не така, і голосували не за тих. Але якби завтра хтось висунув свою кандидатуру на посаду президента і при цьому пообіцяв, що російська мова стане як не державною, то хоч другою офіційною, він би знову на виборах переміг. Чому? Бо мова – це ж і є політика. Адже що найзапопадливіше нав’язує загарбник населенню поневоленої країни? – Свою мову. А що найтяжче ненавидить і душить у цій країні? – її мову. Тож лідер одеської РОДІНИ Ігор Марков і патякає про українську: «На этом языке невозможно защитить диссертацию по техническим предметам… На нем красиво петь песни, но он не приспособлен для развития государства».

Що на це скажеш? Учні середньої школи знають, що понад 80% російської технічної термінології – це слова-інтернаціоналізми: основна частина їх грецького і латинського походження Чи не цими ж таки джерелами у своїй термінотворчості послуговується й українська мова? Понадто, що грецьку і латинську українці знали ще тоді, коли Росія і Росією не була.

А от до розвитку держави типу родины чи русского мира на не своїй землі українська мова справді не придатна: не має у своїй лексиці матюків, а без них на їхній «исторической» родінє, як відомо, ніщо й з місця не зрушить.

Слід у слід родінє ступають комуністи і православні Московського патріархату. (А що? Чудовий симбіоз: атеїсти з християнами супроти українства! Цікаво тільки, хто тут дужче зневажає власні постулати?)

Не відстають і твердо (ми б сказали: залізно) зрусифіковані національні меншини. А також армія. Вона не стала в нас таким могутнім українізатором, як   була   русифікатором   армія   совєцька   (Не знаєш? – Научім; Hє хочеш? – Заставім.) Вона сама потребує системнішої українізації. З цим наміром і перебрався Інститут сухопутних військ з Одеси до Львова, де легше було з україномовними викладацькими кадрами. Агафангел та іже з ним зняли галас на всю Україну. Репетували доти, доки Інститут не повернувся назад…

Проте описаний вище електорат іще не забезпечує стабільної більшості в боротьбі за кандидата, що пообіцяв другу державну. Допомагають євреї. Гадаєте, з великої любові до російщини? Ні, з суто кар’єрних міркувань, що їх переважна частина єврейського населення пов’язує саме з освітою – вищою або середньою спеціальною (рідко), а вони в нас, ці освіти, як були, так і є, – суто російські. Тим-то і ведуть євреї своїх дітей тільки до російських шкіл. І голосують тільки за мову, до якої звикли, – байдуже, хто там та кому її пообіцяв.

Тому маємо те, що маємо. Святкуємо «День русской словесности», проводимо конгрес російськомовної преси в Одесі — чи не з тої радості, що позбавили засобів до існування останню українську газету в місті — «Чорноморські новини», яка має читачів і в області? А кілька знайомих євреїв навіть входили до гуртів, які вимагали реставрації пам’ятника Катерині II та викреслювали з книжки «Старая Одесса» рядки про українську мову. (Мала цих знайомих за людей. Каюся!)

Цікаво, чи повели б євреї своїх дітей до українських шкіл, якби вища та середня спеціальна освіти на сто відсотків стали українськими? Гадаємо. що повели б та ще й із вискоком. Чому? Бо коли вони рідної мови (і школи) свого часу зреклися задля панівної російської, то чому б мали триматися російської, коли панівною у вишах (дасть Бог) стане українська?

Побіжать за цієї умови до українських шкіл і діти хай хоч тричі зрусифікованих українців. А місія держави тут абсолютно чітка – подбати (реально, а не на папері), щоб вся освіта в Україні – від початкової до найвищої – була безоплатною, і при цьому – тільки українською. Хто хоче іншого, хай платить вчителям і викладачам з власної кишені, а не з кишені представників титульної нації. Так само за оренду і утримання приміщень. Нема чого нашій державі плекати на свої кошти собі ворогів-україноненависників! Ліпше віддати ці кошти на краще вивчення української мови, а російську проголосити необов’язковою, як було з українською в російських школах

Двомовність? Киньте, панове! Ця штука задорога навіть для найбагатших міст світу. А поза тим дуже шкідлива психологічно: неабияк притуплює таку делікатну матерію, як чуття мови.

Навіть без офіційної двомовності Одеса – неабиякої ваги культурний і науковий центр України, місто українське за своєю природою і по-європейському чемне – перетворилося сьогодні на глуху провінцію РОДІНИ – з її гумовими кийками і кастетами та з гумором не вище талії, як видно з телепередач. РОДІНИ, яка дуже любить нашу землю і наше море, але – без українців.

___________________________

  1. Запорожани – так на Південному Поділлі називають людей, яких на весілля не кличуть, а вони самі йдуть — просто потанцювати. Іноді їм навіть почастунок виносять, але «за поріг». Звідси — запорожани. Беремо це слово, щоб не тулити до контексту святого.
  2. Арнаути — так турки називали албанців, а росіяни назву перейняли і українців до цього змусили.
  3. Лев Силенко — автор книжки «Мага віра», своєрідної «біблії» рун віри (Рідної Української Віри) в Америці. Збудував храм і назвав його Оріяною (від — орії, арії, арійці).
  4. Смуга осідлості окреслювала в царській Росії ті місця, де дозволялося селитися євреям. Великі міста до неї не входили. Одеса входила, бо ще тільки будувалася і великим містом не була. Коли ж стала великим, у ній теж дозволяли селитися далеко не кожному єврею.
  5. Саркисьян К., Ставницер. Улицы рассказывают. — О.: Маяк, 1967, с. 37.
  6. Так писав «Одесский вестник» буквально напередодні акту 1863 г. — Цитуємо за виданням. Вся Одесса. Справочная книга. — О. 1994, с. 51.
  7. Губарь О. Энциклопедия забытых одесситов. О.: Оптимум, 2011, т. 1, с.328
  8. Ярещенко О.Т. Одеська «Просвіта». О. Маяк, 1998, с. 18
  9. Реєструючи людей у царській Росії (і в Одесі), їх не питали про національність, а про віросповідання. Тому відповідь «православний» автоматично означала «росіянин». А прізвище записувалось у міру грамотності записувача. Наприклад, прізвище Семѝкін з діда-прадіда було Семикíнь. Про це авторові цих рядків розповідала свого часу сама пані Людмила Семикіна, потомок доброго козацького роду, художниця, лауреат Шевченківської премії.
  10. С. Іваницький, Ф. Шумлянський. Російсько-український словник. К.: Обереги, 2005 // Передмова Л. Масенко, с 7.
  11. Ленін В.І. повне зібрання творів, т. 23, с 145.
  12. Кисільов В.Ф. Медичний російсько-український словник. Відтворення видання 1928 року. К.: 2008, з анотації Інституту енциклопедичних досліджень НАНУ.
  13. Біблія в перекладі І. Огієнка. Дії святих апостолів, с 143, 2, 4.
  14. Український історичний журнал. 1991, № 2, с 49-50

Галина Островська,

Член НСЖУ з 1966 р.

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

*

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Spam Protection by WP-SpamFree