В, Г

***

ВЕНЕЛІН Юрій Іванович (Георгій Гуца; 22.04.1802, Велика Тибава, Закарпаття  – 26.03.1839, Москва) – Карпаторуський етнограф, історик, філолог, публіцист, славіст. Син сільського русино-румунського священика. Закінчив Унгварську (Ужгородську) гімназію (1821), навчався на філософському ф-ті Львівського у-ту. Не побажавши стати на шлях  священика, 1823 виїхав до Кишинева, де вивчав історію і мову болгарських колоністів. Два роки потому навчався на медичному ф-ті Московського у-ту. Товаришував з істориком М. П. Погодіним і на його кошти видав книжку «Древние и нынешние болгары» (1829).  1830 від Російської Академії наук виїхав до Болгарії, де зібрав значну кількість староболгарських документів. Перед тим побував в Одесі й зазнайомився з автором «Статистики Бесарабії» протоієреєм П.С.Куницьким, а потім разом з ним 22.05.1830 зробив подорож до Овідіополя, де шукав старовинних болгарських рукописів. Згадав про містечко у своїх «Путевых записках». В подальшому видавав праці зі слов’янської історії «Скандинавомания и ее поклонники, или cтолетние изыскания о варягах» (1838); «Принятие христианства славянскими народами до Кирилла и Мефодия» (1839), у яких виступав проти «норманської теорії» походження слов’ян. Похований у Даниловому монастирі.
Алмаший М. Ю.И.Венелин-Гуца и Молдавия // Русин: Международный исторический журнал. – Кишинев: Республиканская общ. орган. «Русь», Изд. дом «Татьяна», 2006. – №2(4); О путевых записках Ю.И. Венелина // Записки отдела рукописей, Вып 51. – М.: Российская государственная библиотека. – 2000.

***

ВОЙЧЕНКО (Фойченко, Файченко) Юхим Йосипович (19.01.1885, Овідіополь – ?) – моряк. Народився в сім’ї овідіопольських міщан. 03.11.1906  призваний на військову службу. Був кочегаром на крейсері «Аврора». Входив до групи революційних моряків. 1908, разом з 12  товаришами втік із крейсера в порту Стокгольма (Швеція). В книзі наказів за вказаний рік записано: «Дезертировавших в городе Стокгольме нижепоименованных чинов в числе 12 человек исключить со всего довольствия с 21 июля…».

Документи ЦДАВМФ (Центральный государственный архив Военно-Морского Флота)//Чернов Ю.М. Судьба высокая «Авроры». — М.: Политиздат, 1983–2-е изд., доп. — 336 с., ил.

***

ВИСОЦЬКИЙ Володимир Семенович (25.01.1938, Москва – 25.07.1980, там само) – радянський поет, бард, актор. Автор кількох прозаїчних творів, пісень до кінофільмів, збірки віршів «Нерв», виданій посмертно (1981, 1982, 1988). Лауреат Державної премії СРСР (1987 – посмертно). Раннє дитинство провів у Москві, а потім жив з матір’ю в евакуації на Уралі,1947-1949 з батьком-військовослужбовцем та його другою дружиною – у м.Еберсвальде (Німеччина), потім знову в Москві. Закінчивши школу, навчався в Інженерно-будівельному ін-ті, але незабаром його залишив і вступив на акторський відділ школи-студії МХАТ, яку закінчив 1960.  Працював у Московському драматичному театрі ім. А.С.Пушкіна (1964-1980),був актором Московського театру драми і комедії на Таганці, де грав головні ролі в спектаклях «Жизнь Галилея» і «Гамлет», брав участь у виставах «Добрый человек из Сезуана», «Антимиры», «Павшие и живые», «Послушайте!», «Пугачев», «Вишневый сад»  та ін.  З  1959 знімався в кіно, працював з режисерами К.Муратовою («Короткие встречи», 1967), В.Туровим («Я родом из детства», 1967), С.Говорухіним («Вертикаль», 1968; «Место встречи изменить нельзя», 1978), Г.Полокі («Интервенция», 1968), Є.Карелова («Служили два товарища», 1968),  В.Назарова («Хозяийн тайги», 1969), О.Мітти («Сказ о том, как царь Петр арапа женил», 1976) та інші.  1961 В. Висоцький написав свою першу пісню «Татуировка», що поклала початок своєрідному пісенному циклові, тематично пов’язаному з побутом кримінального середовища, а стилістично – з поетикою міського романсу і «блатного» фольклору.  З 1971 був одружений з французькою акторкою російського походження Мариною Владі. У другій половині 1970-х часто бував за кордоном, виступав з концертами у Франції, США, Канаді та інших країнах. До самого кінця життя не припиняв активної концертної діяльністі, виступаючи в різних містах. Останній виступ  16.07.1980 в Калінінграді під Москвою, остання вистава з його участю («Гамлет») – за тиждень до смерті. З 1967, майже щоліта бував в Одесі і не раз відпочивав у Санжейці. Кінорежисер П.Є.Тодоровський записав, що 1968 «приезжали на машинах, ставили палатки… Разводили костёр, жарили шашлыки. Володя пел до самого восхода солнца. Люди шли на наш костёр и на голос Высоцкого, как мотыльки на огонь – мужчины, женщины, дети». Влітку 1976 поет перебував на дачі кінорежисера С.С.Говорухіна в Кароліно-Бугазі.      Актор МХАТу В.О.Абдулов напередодні смерті Висоцького 24.07.1980 згадав: «прилетел в олимпийскую Москву, и сразу поехал к Володе…вспоминали Санжейку…».

***

«ВТІХА» (рос. «УТЕХА») – трищоглова яхта в складі ЧФ, роботи корабельного майстра Андрія Івановича Мелихова: закладена 18.11.1820 в Миколаївському адміралтействі; спущена на воду 03.06.1821. Параметри (в м): 29,3х7,8х3,4. Озброєння: 10 гармат. З 1821 крейсувала вздовж узбережжя Чорного моря. 23.-26.09.1823 перебувала в Одесі. На запрошення капітана Є.Зонтаґа яхтою до Миколаєва подорожував О.С.Пушкін і Кароліна Собаньська (за негоди 01.10. обоє зійшли в Очакові). Влітку 14.06.1824 яхта доправила з Одеси до кримського Гурзуфа сім’ю графа М.С.Воронцова і 30 гостей. У серпні 1828 перевозила з Одеси до Миколаєва імп. Миколу І й імп. Олександру Федорівну. Брала участь у війні з Туреччиною (1828-1829). Доправляла на ескадру кур’єрів з депешами, крейсувала біля п-ва Босфор та анатолійського берега. 11.05.1828 яхта «Втіха» (кап. Румянцев) захопила турецький десантний корабель на Дунаї. В жовтні 1828 супроводжувала військовий корабель «Императрица Мария» з імп. Миколою І на борту від Варни до Одеси. З 1830 крейсувала поміж Одесою і Миколаєвом. Командири: М.П. Наумов (1821–1822), Є.В. Зонтаґ (1823–1824), В.І. Румянцев (1828), П.М. Баль (1829), П.Б. Никонов (до 06.1830), О.Д. Кузнецов (с 06.1830).  На честь яхти «Втіха» названо заміський хутір Є.В.Зонтаґа.

***

ГАЮI Жюст Валентинович (1793, Париж – 1848) – фізик, інженер-майор. Син відомого французького вченого-педагога і новатора ХVІІІ-ХІХ ст. – В.Гаюї. Переїхавши на службу до Росії організував у Петербургу Інститут для сліпих.  1814, закінчивши Інститут корпуса військових інженерів, дістав призначення до Одеси (працював тут 1816–1828, і 1847). Брав участь у будівництві Миколаївського (морського) бульвару, облаштовував вулиці, криниці, спроектував 30 метровий маяк на В.Фонтані (будувався 1823-1827). З 17.12.1828 мав звання члена-кореспондента Петербурзької АН. Вивчав гідрологію і геологію Дніпровського і Дністр. лиманів; процеси виникнення і розвиток пересипів; можливість добування солі поблизу Одеси (в тому числі біля о.Бугаз), а також лікувальні властивості морського узбережжя Чорного моря. Написав статтю «О соляных промыслах Новой России» (1828).

***

ГАТОВ Олександр Борисович (14 (26).11.1899, Харків – 12.09.1972) – російсько-радянський поет, перекладач і літературознавець. Народився в сім’ї службовця. Закінчивши 1917 гімназію, вступив на юридичний факультет Харківського у-ту, але згодом перейшов до Харківського ін.-ту народного госп.-ва, який закінчив 1922. Почав друкуватися з 1916; перша книжка віршів «Барельефы из воска» (Петроград, 1918). В роки громадянської війни у Харкові очолював один з відділів Наркомпраці,  випускав лозунги, листівки та вірші для червоноармійських газет. В 1920-1921, разом з С.Єсеніним виступав у Харкові й Москві. За радянських часів спеціалізувався на поезії французьких революцій: 1789, 1830, 1848 і 1871. Автор кількох збірок ліричних віршів і книжки «Ежен Потьє. Життя і творчість» (1933). Переклав збірки «Революційна поезія Заходу ХІХ століття» (1930), «Поети Америки» (1934), «Поети паризьких барикад» (2 вид., 1935), «Ежен Потьє. Пісні. Вірші. Поеми» (1966), «Болгарські поети» (1966). Нагородж. болгарським орденом Кирила і Мефодія, кількома медалями. Побував у нашому краї. Автор віршу «Паломничество в Овидиополь».

Гатов А.Б. Апрель, счастливый месяц : стихотворения . – М. : Советский писатель, 1962 . – 128 с.

***

ГНАТЮК Василь Антонович (1922,  Калаглія – ?) – лейтенант. Учасник Другої світової війни. На фронтах    з вересня 1941. Чотири рази  поранений, але тільки наприкінці війни  отримав нагороди. На початок 1945 командир стрілецького відділення 130 гв. СП 44 гв. СД. Брав участь у Млавсько-Ельбінській (14-26.01.1945), Східно-Померанській (02.-03. 1945) і Берлінській (04.-05.1945) операціях і звільняв населені пункти Польші, відзначився у штурмі  Данцига тощо. 19.02.1945 в бою під Липниками (біля Львова) зі своїм відділенням зайшов у тили  ворога і підтримав наступ батальйону, при цьому його бійці знищили 20 гітлеровців що відступли по шоссе . 09.04.1945 наказом командуючого військами 65 армії був нагороджений орденом Олександра Невського (за №34598). По війні мешкав в Одесі.

Сайт: www.nevskye.narod.ru/germany/infantry/gnatyuk.htm

***

ГОРЬКИЙ (Пєшков) Олексій Максимович (16.03.1868, Нижній Новгород – 18.06.1936, Горки, Московська обл.) – російський письменник, прозаїк,  драматург.  Народився в сім’ї столяра. У дев’ять років став сиротою, і виховувався у бабусі Акилини Іванівни Кашириної. З 11 років працював. Невдала спроба вступити 1884 до Казанського університету, смерть бабусі,  кохання без взаємності, розбрід у думках і злидні призвели його 25.12.1887 до спроби самогубства. З весни 1891 подорожував губерніями Рос. імп., вийшовши з Нижнього Новгорода дійшов до Кавказу.  Побував у Бесарабії, Аккермані, Овідіополі, а в кінці липня  прибув до Одеси. Жив на Ланжеронівському схилі у помешканнях для безпритульних і портовиків (нині тут бар «Русалка» і книжковий магазин «Атена»). Вдруге в Одесі перебував у 1896. Друкувався в «Одесских ведомостях». Свої враження виклав в оповіданнях «Емельян Пиляй» (1893), «Челкаш» (1895) та інших. Став одним з найпопулярніших авторів на межі ХІХ і ХХ ст. Прославився зображенням романтизованого декласованого персонажа («босяка»), автор творів з революційною тенденцією, особисто був близький до соціал-демократів. Перші твори: «Макар Чудра» (1892), «Старуха Изергиль» (1895), «Песня о буревеснике», п’єси «Мещане», «На дне» (1901) принесли Горькому світову популярність. У 1905 зробив подорож до США, надалі здебільшого проживав на о. Капрі (Італія). Співпрацював з революційними організаціями, що відбилося в п’єсах «Дачники» (1905), «Враги» (1906) і романі «Мать» (1907). Після 1917 скептично ставився до більшовицької революції. Проте згодом немало літ присвятив культурній роботі в Радянській Росії, працював у вид-тві «Всесвітня література», клопотався перед більшовиками за арештованих, потім,  у 1920-х  мешкав за кордоном (Марієнбад, Сорренто). Повернувшись до СРСР, був оточений офіційним визнанням як «буревісник революції» і «великий пролетарський письменник», став засновником соц. реалізму й членом ЦВК СРСР (1929).

***

ГРИЦЕНКО Марія Павлівна (нар. 08.08.1948, м. Білгород-Дністровський Одес. обл.) – вихователь дитячого садка. Закінчила Білгород-Дністровське педагогічне училище (1968), а також  факультет дошкільної педагогіки і психології Одес.  педагогічного  ін.-ту ім. Д.І.Ушинського (1989).  З 1968  по 1995 – вихователь, а з 1995 – завідувач Овід.  ясла-садка №1. За сумлінну працю нагороджена  відзнакою міністерства освіти України «Відмінник освіти України» (2008). Має кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії» і   звання «Вихователь-методист» (2001). Депутат Овід.                    селради кількох скликань. Нагород. грамотами селради, районного відділу та обласного  управління освіти, Міністерства освіти і науки України. «Почесний громадянин Овідіополя» (2004).